ПРОБЛЕМА ненасильницького ВЗАЄМОДІЇ ЛЮДИНИ, СУСПІЛЬСТВА І ПРИРОДИ В релігійні концепції

Спочатку найбільш виразно проблема ненасильства була поставлена ​​в релігійних концепціях насамперед у стародавніх релігіях Сходу, зокрема в Індії. Релігії Сходу виходять з уявлень про світ як про цілісну систему, де всі елементи цілого представляють деяку єдність, де людині відведено певне місце. У багатьох з них в якості центральної домінує ідея про перевтілення душ, згідно якої життя людини – це система наступних одне за іншим перевтілень, переходів з однієї тілесної оболонки в іншу. З ідеєю перевтілення тісно пов’язане поняття про карму, яке, по суті, висловлює причинний обумовленість діянь людини, долю. Сенс цього подання полягає в тому, що людині ставиться борг звільнення від кармічного залежності, досягнення досконалого стану душі, повноти абсолютного буття, самодостатності. Крім того, постановки та вирішення проблеми ненасильства сприяв сам характер східних релігій, які відрізняються відкритістю, здатністю до інтеграції інших релігійних систем, проповідують терпимість як всеосяжний принцип і самі відрізняються терпимістю.
Джайнізм. Особливе місце проблема ненасильства займає у філософії та етиці джайнізму. Вихідним положенням джайнізму є визнання пріоритету духу над тілом (матерією). Досягти порятунку та звільнення можна тільки шляхом звільнення від матеріального. При цьому матеріальної є і карма, яка надається в якості тонкої і липкою матерії, до якої прилипає вся інша, більш груба матерія. Джива (душа) пов’язана з аджіви (матерією, тілом), з’єднуючись з останньою допомогою карми, вона набуває форму живих істот (рослин, тварин, людини). Звільнитися від кармічного залежності можливе шляхом пізнання і подальшого правильного поведінки, що дозволяє домогтися звільнення від дії карми, спочатку шкідливою, а потім і решта. Це і визначає етику джайнізму, основи якої сформульовані у вигляді принципів, положень.
Перше положення – переконаність в істинності вчення, справжня віра в кожне слово доктрини як основи правильних вчинків і правильної поведінки.
Друге положення – правильне пізнання і, як підсумок, його досконале знання; вважається, що повністю джайнского знання відкривається тільки тим, хто зміг позбутися шкідливої ​​карми.
Третє – праведне життя, під якою розуміється жорстка орієнтованість на дотримання певних норм поведінки. Всі члени джайнистской громади добровільно приймають на себе п’ять основних обітниць: не завдавати шкоди живому (ахімса – буквально відмова від насильства), не красти, не чинити перелюбу, що не стежити, бути щирим і благочестивим в промовах.
Отже, принцип ахімси – відмова від насильства по відношенню до живої природи, займає одне з провідних місць в етиці джайнізму; джайни не їдять м’яса, прагнуть не завдавати шкоди навіть дрібним тваринам, не кажучи про полювання на великих тварин; те ж саме відноситься і до рослин: наприклад, вони не їдять бульб і коріння, а також плодів, що містять багато насіння – джерело життя; для них характерна турбота як про домашніх, так і про диких тварин.
Обгрунтування принципу ахімси в джайнізм носить цілком певний, конкретний і категоричний характер: не можна завдавати шкоди живому, оскільки воно має душею і знаходиться на своєму шляху в ланцюзі перевтілень, тому довільне переривання порушує цей процес і негативно позначається на карму людини, яка вчинила насильство.
Буддизм. Поряд з джайнизмом майже одночасно з ним (VI-V ст. До н.е.) виникла буддизм, в якому багато спільного з джайнизмом, але й дуже багато відмінностей, які і зробили згодом буддизм світовою релігією. Розглянемо як вирішується проблема ненасильства в буддизмі.
Суть вчення буддизму в його первісної основі викладена в трьох проповідях Гаутами, Будди.
У першій проповіді він вказує на дві крайності, які необхідно уникати: потурання чуттєвих насолод і крайнього аскетизму. Це можна зробити, вибравши серединний шлях, який сприяє баченню та знанню, веде до миру, вищої мудрості, просвітління і нірвани. Серединний шлях – це вісімковій шлях, що включає в себе: правильне розуміння, правильну думку, правильну мову, правильна дія, правильний спосіб життя, правильне намір, правильне зусилля, правильну концентрацію.
Далі Гаутама відзначає, що життя – це страждання, дуккха: народження, розкладання, хвороба і смерть є дуккха; все, пов’язане з прихильностями, бажаннями, є страждання. Причина страждання полягає в бажаннях, в уподобаннях до життя, чуттєвих насолод. Припинення страждання можливо шляхом усунення від бажань, зречення, відмови від них, звільнення від бажань, що здійснюється проходженням по восьмеричному шляху.
У другій проповіді викладається вчення про відсутність душі у людини. Усвідомлення цієї ілюзії призводить до свободи.
У третій проповіді йдеться про «колесі життя», який приводиться в рух незнанням, затемняють істинний розум людини. Незнанням обумовлені дії, що формують буденна свідомість, яке виділяє в світі форми найменування, що стають, у свою чергу, об’єктами для наших органів чуття. У результаті контакту з формами і найменуваннями з’являються почуття, які породжують бажання, бажання стають причиною жадібності, в сучасному тлумаченні – невгамовного споживацтва.
Таким є складне ставлення буддистів до світу, до того, що в ньому реально побутує. Все це ускладнює розуміння буддизму для буденної свідомості, в тому числі і розуміння його етики.
Між тим слід зазначити, що буддизм, як і джайнізм, надавав велике значення етиці, нормам поведінки. Осягнути буддійське читання можна, тільки дотримуючись жорстко фіксованим етичним стандартам.
Обгрунтуванням етичних принципів буддизму є, так само як і в джайнізм, необхідність позбавлення від карми і досягнення нірвани. Однак карма тут розуміється по-іншому, як сума чеснот і вад даного індивіда, причому не тільки в нинішньому житті, а й у всіх переродженнях, а основна увага звертається не стільки на самі дії, скільки на свідомі вчинки або навіть моральні та аморальні наміри. Тому будь-яка людина може в цьому житті закласти основи майбутньої карми, яка допомогла б у наступних переродженнях розраховувати на досягнення незамутненого свідомості і порятунку. Отже, людина повинна вести себе належним чином, щоб позитивна карма збільшувалася, а негативна послаблялася.
В якості ведучого етичного принципу тут виступає принцип ахімси в буддійському варіанті, який означає не тільки відмову від насильства, а й незаподіяння зла і навіть непротивлення злу насильством. Поряд з цим в буддизмі ненасильство набуває і деяке нове звучання. Принцип ахімси, як і в джайнізм, має першорядне значення, але насичується додатковим змістом і виступає як засіб подолання людського егоцентризму і антропоцентризму. Водночас принцип ахімси не доводить тут до крайності. Так, наприклад, чань-буддисти в середньовічному Китаї дотримувалися принципу «серединного шляху», прагнули максимально щадити природу, визнаючи, однак, що людина не може прожити, не вбиваючи і не поїдаючи живі істоти. У процесі взаємодії з природою головним критерієм є відсутність особистої зацікавленості в результатах своєї практичної діяльності, яка може завдати шкоди живим істотам.
Що стосується навколишнього соціального середовища, то людині буддизм наказує ставитися до неї з любов’ю і милосердям, в той же час особлива, виняткова прихильність до кого-небудь рішуче засуджується. З іншого боку, буддійська любов-це скоріше не активна, діяльна позиція, а пасивно-доброзичливе настрій – непротивлення злу, прощення образ.
Згідно буддійської концепції ненасильство не означає використання активних, ненасильницьких методів у досягненні справедливості, оскільки сама справедливість визнається, як і світ в цілому, майей, ілюзією. Все це означає прийняття світу таким, який він є. Звідси етика ненасильства полягає не в тому, щоб щось змінювати, а в тому, щоб не посилювати страждання, якими пронизана вся життя, відмовитися від особистої участі у вчиненні насильства, примусу, «тиску». Прояви любові та милосердя виступають як природні стани людини, але вони визнаються такими, поки відповідають вимогам «серединного шляху». Надмірні любов і співчуття – це форми прихильності до життя, забруднення свідомості, від яких потрібно так само звільнятися, як і від проявів ворожості, зла і т.п. Тому ахимса, відмова від насильства – це лише сходинка індивідуального просування до мети, розриву ланцюга перевтілень, до нірвани, а не моральний принцип, що має самоцінність, за допомогою якого можливо торжество, життя, що має неминуще значення.
Індуїзм. Найбільш загальними принципами індуїзму є наступні.
Світ визнається не як випадкове поєднання, а як ієрархічно впорядковане ціле, космос. Загальний вічний порядок, організуючий всесвіт як єдине ціле, називається дхарма («тримати»), без дхарми світ не міг би існувати. Дхарма втілює в собі якусь безособистісних закономірність вселенського цілого і лише вдруге, є похідним виступає в якості закону, що визначає долю людини. Так встановлюється місце кожної частки в її відношенні до цілого. З загальної дхарми виводиться дхарма окремо взятого предмета.
Дхарма пронизує все і виступає в ролі іманентною справедливості, тому всякому індусу рекомендується ретельно обдумувати свою дію; правильна дія є добро, неправильне – зло, тобто моральна оцінка вчинку відбувається залежно від відповідності дхарми.
Однак оскільки кожна дія є результатом наміри і бажання індивіда, то душа буде народжуватися і втілюватися в світі доти, поки не звільниться від елементів всякого бажання. Сенс існування полягає в тому, щоб інтуїтивно пізнати, що множинність світу – обман, бо є одна Життя, одна Сутність, одна Мета. У осягненні даного єдності і складається порятунок, найбільше благо, звільнення і вище призначення. Життя вічна і безмежна не своєю тривалістю, а пізнанням всесвіту в собі самому і себе у всьому.
Сукупність засобів, яка дає таку можливість, називається йогою. Саме в системі йоги в якості основного приписи виступає принцип ахімси. Йога включає в себе вісім ступенів: стриманість (яма), виконання приписи (ніяма), вправа тіла (асана), управління диханням (пранаяма), відволікання почуттів від їх об’єктів (пратьяхара), зосередження свідомості (дхарана), споглядання (дхьяна), зосередження в стані трансу (самадхи).
Перші два ступені – яма і ніяма – основний акцент роблять на етичному аспекті. Слід практикувати ненасильство (ахімса), бути правдивим, чесним, стриманим, тобто уникати заподіяння шкоди як дією, так і наміром, словом, слідуючи східної традиції. Ахімса в даному контексті означає послідовне утримання від заподіяння зла всім живим створінням і одночасно відсутність почуття ворожнечі та ненависті. «Не убий» тут основне правило, навіть самозахист не виправдовує вбивства. Етична підготовка (яма і ніяма) служить базою для наступних ступенів: через володіння тілом, диханням, заспокоєнням почуттів людина поступово піднімається до засвоєння вищих ступенів йоги, аж до стану самадхи – інтуїтивного проникнення в істину, повернення духу до своїй природній основі.
Які ж моральні та філософські основи ненасильства в індуїзмі. Щоб відповісти на це питання, потрібно звернутися безпосередньо до аналізу проблем ненасильства, який дається в чудовому пам’ятнику індійської літератури, філософії, релігії – «Бхагават-гіті».
Зміст книги, що входить в якості складової частини в «Махабхарату», становить розмова між Арджуной і Крішною, прийняв вигляд принца однією з царських династій перед початком битви. У цій розмові викладаються основи світобудови, релігії, роль і призначення людини та її шлях до порятунку.
Діалог починається з того, що Арджуна висловлює сумнів Крішни, яка взяла на себе роль візника колісниці прославленого лучника принца Арджуни, про доцільність війни, тобто вчинення насильства, сумнівається також у тому, чи має він моральне право на війну, тим більше що на протилежній стороні знаходяться його родичі. На що Крішна відповідає, що зі смертю людина не зникає, а потім розкриває сенс ідеї про переселення душ і вчення про приречення. Основне завдання людини, в тому числі і в цьому конкретному випадку, – не виходити з рівноваги, зберегти твердість духу і в щасті, і в нещасті. Душа ж таки не зазнає змін, вона безсмертна.
Таким чином, у наведеному уривку ненасильство не зізнається цінністю. Оскільки душа людини вічна, то в принципі життя і смерть не мають значення, що робить можливим виправдати насильство. Однак подальший хід думки показує, що все набагато складніше. Виправдовується, як у наведеній ситуації, тільки насильство в ім’я певних принципів. В ім’я релігійних принципів, наприклад, виправдовується жертвоприношення. Крішна стверджує, що бій зумовлено понад, як зумовлений і його результат, а завдання Арджуна як у цьому, так і в іншій справі виконувати свій обов’язок, головне полягає в тому, щоб робити свою справу (будь-яке), не прив’язуючись до результатів, до продуктів діяльності. Відмова ж від боргу, визначеного понад, є релігійний гріх.
У «Бхагават-гіті» неодноразово підкреслюється, що найважливіше для людини – це відчуженість від світу, від чуттєвих задоволень, матеріального багатства. Плоди діяльності не належать людині. Міркування закінчуються закликом: «Бийся! Відкинь всі сумніви ». Тим самим як би виправдовується насильство, але тільки те, яке визначено згори; у всіх інших випадках стверджується принцип ахімси як один з основоположних моральних принципів. Відзначається, що всі якості, в тому числі і відмова від насильства, учинене Верховним Брахмой. Ахімса як відмова від насильства означає, що не слід здійснювати вчинків, що заподіюють страждання або неспокій іншим. Ахімса означає також, що людей необхідно навчати таким чином, щоб можна було досягти повної реалізації можливостей людського тіла, яке призначене для духовної самосвідомості, тому будь-який рух або вчинок, що не ведуть до цієї мети, є насильство над собою. Те, що наближає духовне щастя всіх людей, називається відмовою від насильства.
Відмова від насильства в «Бхагават-гіті» – це етичний принцип і знання, яке на противагу неуцтву.
В інших текстах цієї книги ненасильство розглядається і як якість, властиве праведним людям, наділеним божественною природою, поряд з очищенням свого існування, розвитком духовного знання, благодійністю та ін У той же час особливо підкреслюється цінність стародавнього, первісного значення терміна «ахимса», саме як «непереривання чиєїсь життя»; наприклад, якщо тварина вбивають передчасно, то йому знову доведеться повертатися в цю форму життя, щоб завершити покладений термін існування в ній, і лише потім перейти в наступну форму. Ненасильство виступає і як особливої ​​форми аскетизму.
Таким чином, ненасильство по відношенню до людини і всього живого на Землі виступає, з одного боку, як деяка цінність, що виражається одночасно і як етичний принцип, і як знання, і як божественне якість, і як форма аскетизму. За своїм змістом це: а) непереривання чиєїсь життя, тому що людина не має права порушити довільно ланцюг перевтілень; б) відмова від вчинків, що заподіюють страждання і занепокоєння іншим; в) ненасильство – це також все те, що сприяє духовному щастя всіх людей. З іншого боку, не саме по собі ненасильство самоцінною, а лише у зв’язку з обращенностью кожної людини до Верховному Божественному Початку – Брахмі.

Насильство неприпустимо, коли вона відбувається людиною по особистому свавіллю. Від такого насильства потрібно відмовлятися, долаючи в собі нахили до примусу, не кажучи про сам факт насильства, в той же час воно допустимо, якщо відбувається по вищому божественному предначертанию, коли людина виконує свій обов’язок і не може в силу певних законів вчинити інакше.
Даосизм. Засновником даосизму вважається давньокитайський філософ Лао-цзи, який написав трактат «Дао-де-цзин». У центрі даоської концепції вчення про великого Дао, загальним Законі і Абсолюті. Дао знаходиться скрізь і в усьому, його ніхто не створив, все походить від нього, воно всьому дає початок, форму та ім’я. Пізнати Дао, «шлях», злитися з ним, слідувати йому – в цьому сенс, мета і щастя життя. Проявляється Дао через Де, і якщо Дао все породжує, то Де все вигодовує. Так само, як і в інших релігійних концепціях Сходу, осягнути Дао можна через самозречення, відхід від пристрастей і суєтності життя. Досягається це за допомогою спеціальних процедур, що одержали назву даоської йоги.
З точки зору аналізу проблеми ненасильства даосизм цікавий тим, що він виступив проти всякого маніпулювання особистістю, яка визнавалася конфуціанством. Даосизм стверджує принцип ненасильства насамперед для кожної людини, що став на шлях пізнання великого Дао. Цей процес пізнання не можна прискорити або сповільнити, не можна нав’язати, кожен індивід у відповідності зі своєю духовною природою проходить свій шлях сам. Для цього необхідно забути всі норми й умовності, а разом з цим своє «Я».
В якості універсального принципу і одночасно методу досягнення Дао є принцип “не-діяння» («у-вей»), який в контексті обговорюваної проблеми має велике значення для розуміння суті ненасильства. Принцип “не-діяння» означає не неделание, а відсторонення від своїх справ, своїх думок, переживань, пристрастей, тобто вміння встати по відношенню до себе як би в позицію стороннього спостерігача, придбати те, що ми сьогодні називаємо емоційною стійкістю. Якщо в негативному сенсі “не-діяння» характеризується як «непорушення природного ходу речей», «відмова від насильницького втручання в природу людини», то в позитивному як «діяння-через-ні-діяння». Такого роду “не-діяння» давало можливість подолати свій страх перед загрозою нападу, смертельною небезпекою, з одного боку, закладало основу для перемог, наприклад, в єдиноборствах-з іншого. Такий підхід став умовою для так званого ненасильницького опору і знайшов у наступному розвиток в ненасильницький взаємодії і з людьми, і з природою.
Таким чином, хоча в даосизмі спеціально і не вирішувалася проблема ненасильства, однак розроблялися її принципові положення, які в подальшому розвивалися іншими релігійними та філософсько-етичними концепціями. Це положення даосизму про неприпустимість насильства над природою людини, про прямування природності навколишнього світу в цілому; тобто індивід самостійно, у відповідності зі своїми нахилами та здібностями повинен вступити на шлях єднання з Дао, а також фундаментальний принцип недіяння як умова придбання емоційної рівноваги, що є передумовою відмови від насильства.
Іслам. Догматика ісламу зводиться до наступних положень: віра в Бога, що припускає внутрішню переконаність, сповідання віри словом та вчиненням добрих справ; сповідання, що Мухаммед – пророк Аллаха; визнання існування ангелів і злих духів; очікування Страшного Суду; переконання, що в останній день світу мертві воскреснуть і всі отримають відплату за свої справи: хто праведники – блаженство в раю, а грішники – муки в пеклі; визнання існування божественного приречення, оскільки Аллах кожній людині заздалегідь призначив його долю.
Відповідно до догматикою будуються практичні та обрядові заповіді, до яких відносяться: п’ятикратна щоденна молитва; обов’язкове обмивання перед молитвою і в інших спеціально обумовлених випадках, податок на користь бідних, щорічний піст і паломництво (хадж) до Мекки.
Розглянемо тепер, яким чином ставиться проблема ненасильства в мусульманстві. На відміну від інших релігій в ісламі повністю виправдовується насильство по відношенню до невірних, особливо до послідовників тих релігій, які не мають Письма. Коран містить войовничі заклики до боротьби з многобожниками; вина ж за вбивство невірних тут знімається.
Досить жорстка система покарань передбачається в Корані за різного роду порушення етичних і правових норм. Всі дії людей розбиті на п’ять категорій: 1) обов’язок або необхідну дію; сюди увійшли дії, вчинення яких винагороджується, а невчинення тягне покарання; 2) рекомендований дія, за яку належить нагорода, але невчинення якого не карається; 3) дозволене дію або байдуже дію; 4) негоже дію, але ненаказуемое; 5) заборонену дію і каране. У Корані повною мірою знайшов відображення так званий «закон урівноваження» в його вихідної первісної формулою: «око за око, зуб за зуб», що виражає розуміння про справедливість через визнання помсти. Суть же справедливості полягає в тому, що відповідати (мстити) потрібно однорідним дією. Однак такого роду припис допускає на відміну від деяких язичницьких релігій відстрочку покарання та сплату грошового штрафу, але тільки за перше вбивство. Взагалі ж у Корані вбивство засуджується, хоча і робиться виняток для вбивств в ході священної війни-джихаду. Робляться тут відмінності у вбивстві навмисному і вбивстві випадковому. У другому випадку помста не застосовна і замінюється викупом. Слід вказати і на факт суворого покарання за злодійство, яке передбачає відсікання кисті руки злодієві або злодійці. Передбачається система покарань та за нанесення моральної шкоди, наприклад лихварство заборонено багатьма віршами Корану. У ряді положень Корану принижаются права жінок, виправдовується обмеження їх свободи, дискримінація, а узаконюється примус. Однак ставлення до жінки в ісламі визначається її обов’язками матері і дружини, даними їй Аллахом. У той же час в Корані визначаються майнові та соціальні права жінок, що сприяло зміцненню статусу жінки в сім’ї та суспільстві.
Таким чином, видно, що в даній релігійній системі ідеї ненасильства знайти досить складно. Але проте в силу того що ненасильство є дійсно загальнолюдською цінністю, воно не могло бути не представлено в ісламі, зокрема в Корані. По-перше, тут звучать заклики до лагідності і доброти, обіцяється нагорода для людей богобоязливих, стримуючих гнів, прощають ближніх. По-друге, тут зустрічаються заклики до ненасильства: «Віддай добром за зло, і ти побачиш, як твій ворог звернеться тобі в одного і покровителя. Але тільки людина наполеглива досягне такої досконалості; тільки той досягне його, кому виявляється особливе прихильність ».
Отже, в ісламі, з одного боку, проголошується закон «що віддає справедливості» – «за добро – добро», «за зло – зло»; в ім’я релігійних принципів виправдовується насильство фактично у всіх сферах життєдіяльності та щодо людини, і щодо навколишнього середовища, але, з іншого боку, тут вітається помірність, здатність стримувати емоції, прагнення здійснювати добрі справи.
Християнство. Найбільш послідовно проблема ненасильства вирішується в християнстві. Основними ідеями християнства є такі, як ідея гріховності, ідея порятунку і спокути, ідея Боголюдини-спасителя. З ідеї гріховності виросло, з одного боку, вчення про гріхопадіння як причини всіх нещасть, що обрушилися на людство, з іншого – вчення про позбавлення, спасіння. Таким рятівником і рятівником визнається Ісус Христос, який приніс себе в жертву людству, світу. Його добровільна жертва позбавила людство від гріха. Тому віра в Ісуса Христа, слідування його вченню – шлях особистого спасіння для кожного віруючого. Ці положення сприяли утворенню двох полюсів моральності – добра і зла. Ні в якій іншій релігії проблема добра і зла не була поставлена ​​так радикально, як у християнстві.
Світ створений Богом, який благ, всемогутній і добрий, про це ж свідчить концепція спокути; тому в якості центрального по складності ставиться питання про походження зла.
Про природу і походження зла, про ставлення зла до Бога (теодицея) в християнстві склалася досить цілісна концепція. Вітчизняний історик філософії А.П.Скріпкін, аналізуючи християнську концепцію зла, розкриває розуміння зла у християнській теодицеї. Теодіцея – це виправдання Бога за готівкове в світі зло. Наприклад, Августин Блаженний пропонував два аргументи: метафізичний і естетичний. Відповідно до першого зло сталося не від Бога, а від небуття, з якого Бог створив світ. Згідно з другим зло як контраст добра, його тінь, є таким тільки для людського сприйняття, а в цілому є частина загального порядку і служить досконалості Всесвіту. Гріховність і порок, погані самі по собі, зміцнюють віру і чесноти. З цією метою Бог і «допускає» їх виникнення. Августин висловлює також ідею про саморуйнування, Самонаказаніе зла, що фактично обгрунтовує ідею непротивлення.
А. П. Скрипкін викладає також християнське вчення про гріх і природу зла у світлі міфу про первородний гріх. У Новому Завіті можна знайти досить докладну класифікацію гріховних дій і якостей: брехня, блуд, лукавство, користолюбство, злість, заздрість, вбивство, чвари, обман, злонравие, злоріка, наклеп, богоненавістнічество, образа, самохваленіе, гординя, винахідливість на зло, непослух батькам, безрозсудність, віроломство, нелюбовність, немилостиві і багато іншого. Схильність до гріха пояснюється двоїстістю людини, що володіє тілом і душею. Добрі початку нерідко заглушаються чуттєвими спонуканнями. Так з’являється гріх, а від нього і зло. Перше гріховне діяння – гріхопадіння Адама і Єви. Первородний гріх виражається в слабкості волі, нездатності зважитися на добро, в незнанні Бога і добра, в активному прагненні до пороку. Звідси, щоб прийти до порятунку, необхідно долучитися до Бога, подолати в собі гординю. Саме гординя становить основу гріха і зла. Таким чином, зло – це перекручена, гіпертрофована форма самоствердження людини.
Ненасильство в християнстві виступає в якості форми, що сприяє самознищення зла і одночасно в якості форми зміцнення духовності і віри; ненасильство не принижує людину, а підносить його. Звідси, в якості умови здійснення ненасильницького дії виступають смиренність і терпіння, яким надається дуже велике значення. Терпіння є одним з якостей смирення, яке за своїм значенням зводиться в ранг однієї з найважливіших чеснот.
Смирення ж, як зазначено в Біблійної енциклопедії, – це чеснота, протилежна гордині. Смирення передбачає переконання, що людина не має нічого свого, але все дарує Бог, і без Божої допомоги він нічого доброго зробити не може. Таким чином, людина завжди повинна вдаватися до милосердя Божого. Додамо до цього, що в Новому Завіті можна зустріти чимало закликів упокорити гординю, бути терплячим, долати лицемірство, тобто звертати увагу не на зовнішню атрибутику і прилюдне дотримання обрядів, а на внутрішнє на переконання прийняття віри, що є умовою порятунку.
Отже, шлях порятунку через смирення передбачає ненасильницькі дії людини. Принаймні, можна виділити три аспекти здійснення ненасильницьких дій, які знайшли розвиток і обгрунтування в християнстві.
По-перше, ненасильство виходить з миролюбності як здатності прощати образи, мирно вирішувати конфлікти, поважати потреби і мотиви опонентів, здійснювати добрі справи за велінням серця, безкорисливо.
По-друге, ненасильницький дію прямо пов’язується з ідеєю непротивлення злу насильством, оскільки насильство не знищує зло, а репродукує його з приростом; тому так важливо навчитися стримувати себе, не впадати в гнів.
По-третє, ненасильницький дію не обмежується пасивним непротивленням, воно активно, особливо по відношенню до тих, хто чинить зло; людина повинна не тільки не чинити спротиву злу, але й відповідати на нього добром.
Яке ж моральне підставу ненасильницького дії, виступаючого як миролюбність, як непротивлення злу і як творіння добра по відношенню до ненавидять? Такою підставою є любов, яка проявляється в природному почутті людської доброзичливості, у здійсненні добрих справ («віра без справ мертва»). Любов – це ні природна прихильність до рідних і близьких, ні сентиментальне почуття. Кохання-це чисте, просвітлене, творче приязне ставлення до інших; це образ дій, який натхненно і раптово вселяє людині робити добро всім людям без винятку – як добрим, так і злим; нею обумовлені діяння, вчинені незалежно від зовнішнього впливу, а тому незалежно від достоїнств і недоліків адресата діяння.
У Новому Завіті розглядаються три види любові: до Бога, до інших людей і до самого себе. Першою заповіддю є любов до Бога, любов до інших і до себе – похідні від любові до Бога: «Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм і всією душею своєю, і всім своїм розумом». Друга органічно з’єднана з першою: «Возлюби ближнього твого, як самого себе». Ближніми згідно християнству слід вважати всіх людей, тому що всі вони створення єдиного Бога і походять від однієї людини. Любов до себе властива кожному людині по природному закону. Однак любити себе потрібно для Бога і в деякій своїй частині для ближніх; любити ближніх необхідно для Бога, а любити Бога потрібно для Нього самого і найбільше.
Отже, в християнстві ми знаходимо досить повну характеристику проблеми ненасильства, що відрізняється від інших релігій обгрунтованістю і цілісністю, а також етичної орієнтованістю. Гуманізм християнства в цьому безсумнівний: всі люди брати, створені одним Богом, і той, хто долучився до Нього, увірував в Нього, буде слідувати Його вченню, де пріоритет віддається добру, а не злу. Що вибере людина – справа його совісті, однак, вибираючи віру, любов і добро, він долучається до порятунку, в іншому випадку, як і в інших релігіях, його очікує покарання.
Тому людина повинна змиритися, придушити свою гординю; якщо людина змирився, то зробити йому наступний крок до ненасильства – не так складно. Таким чином, умовою здійснення ненасильницького дії є смиренність. Само ненасильницький дію виступає, з одного боку, як миролюбність, вміння прощати іншим гріхи, образи, образи, з іншого – непротивлення злу насильством, з третього – здатність відповідати добром на добро. Підставою моральної поведінки є любов, насамперед до Бога, а через Нього – до інших людей і самому собі.